Зранку читав повість Рея Дугласа Бредбері «Кульбабове вино», де йшлося про тривання нашого життя і місце минулих тривань у пам'яті. Складно осягнути, що таке пам'ять, адже ми таки не маємо доказів того, що щось, що здається нам минулим, колись існувало. Можливо, це справді лише наші вигадки, а все, що відбувається і що ми звемо своїм життям – це тільки те, що тут і зараз.

Одна з течій у філософії та теорій у фізиці говорить саме це. Проте не будемо поринати в них, а засновувати всі свої судження про подібне лише на чуттях. Ми не можемо знати правди, проте можемо вигадати один із її варіантів для себе, і жити за тими принципами, які наш варіант правди тягне за собою.

Кожен з нас був колись десятирічним юнаком чи юнкою. Хай не кожен згадає цей етап у своєму житті, проте він таки був. А насправді – де цьому докази? Ми говоримо собі: «Так, колись я був чи була таким же і мені була притаманна та дитяча впертість, відвертість і гармонія непорушної радості», проте що може довести нам, що колись-таки це було?

Документи можна було підробити зараз же, фото обрати чужі, речі могли бути теж не нашими, пам'ять може бути просто видуманою річчю, чимось на кшталт ілюзій, які до того ж – можуть бути груповими. І врешті, коли нам за вісімдесят – навряд чи будуть люди, які б засвідчили, що колись ми були десятирічними. Наше тривання є відносним і близьким до абсурду ілюзії.

Минуле не може існувати навіть з погляду етимології, адже існувати, за визначенням ще давніх римлян, означає бути прийнятим тут і зараз. Отже минуле має бути тут і відбуватися саме в цей момент, щоб воно могло існувати. Себто минуле є теперішнім, якщо говорити, що воно існує. Хіба не абсурд?... чи все-таки дихотомія?

Цікавим є сприйняття речей після смерті людини. І цікавим є спогляданням того, де можна знову побачити обличчя (наприклад, фото або відео), усміхнене і не покорене смертю. Загалом, речі, що належали померлому, після смерті сприймаються по-іншому. Бо намагаєшся вловити в них душу або хоча б її окрушини.

Існування минулого, як і його неіснування, є тільки тим, що покладене в нашу свідомість і її здатність перетікати в різні форми сприйняття світу, а заразом і здатність формувати наш досвід чи проявляти розум і мудрість. Здатність пам'ятати є потенційно такою ж реальною річчю, як і здатність нашої свідомості формувати ілюзії щодо того, що ми умовно могли б прожити все, що нібито пам'ятаємо.

Окрім уже названих категорій прихильників минулого є ще й ті, хто взагалі ніколи не думають чи принаймні не намагаються думати про те, що з ними відбулося. Такі переважно ні в що не вірять, тому їх називають нігілістами. То чи можна говорити, що минуле є тим, що нам нав'язують, щоб контролювати нас через слабкість спогадів і власну нестійкість перед пристрастями і бажаннями?